Дюпон і Дюпон у Москві

Я зустрічався зі Стівом Віткоффом у лютому 2025 року у Вашингтоні, щоб обговорити ситуацію в Україні. Згодом розповім у своїх «Попередніх мемуарах» наскільки вразила мене його необізнаність щодо Росії, України та географії територій, долю яких він, за його словами, мав намір обговорювати. Але тоді я пояснив собі ці прогалини його недосвідченістю. Сьогодні права на таку відмовку в нього немає, і, з огляду на його нещодавні поїздки між Путіним та Зеленським, не знаєш, чи то сміятися, чи то плакати. Бо що ж він, власне, зробив? Він прибув до Москви з ентузіазмом рієлтора, який зустрів свого найважливішого клієнта. Він слухав. Посміхався. Подякував за цей незабутній момент. Приклав руку до серця з повагою маклера, який радіє, що господар будинку дозволив йому увійти до вітальні. Він вислухав побажання клієнта. Склав їх до свого портфеля. Потім поїхав назад. У Києві знову відкрив портфель. Сказав Зеленському: ось чого хоче Владімір. І він називає це переговорами. Ми в курсі про «човникову дипломатію». Про таємну дипломатію. Про дипломатію «червоного телефону», посередницьких зусиль, невеликих кроків. А ось і дипломатія листоноші Пєчкіна — того листоноші з російського мультфільму, якому достатньо найбільшого пакунка, щоб повірити у власну значущість. Ось вони, разом зі своїм поплічником Джаредом Кушнером, — Дюпон і Дюпон за обшитою деревом стіною. Лорел і Харді у Клаузевіца. Ці двоє не ведуть переговорів. У кращому разі вони сприймають свій посадковий талон на літак за дорожню карту, а свої милі — за дипломатичні перемоги. У гіршому — вони капітулюють і організовують капітуляцію. Але найсмішніше — попереду. Воно ховається у тому хорі, що лунає навколо них та перетворює цю малозначущу подію на масштабну. Телеканали коментують міміку цих двох дипломатів-початківців. Газети стежать за їхнім літаком. Обід у Кремлі стає «проривом», рукостискання — «сигналом», узгоджена заява — «вікном можливостей». Експерти вислуховують «поштовхи», кореспонденти виявляють «те, що рухається», джерела насторожують вухо, прислухаються до мовчання Кремля і шепочуть, що «щось відбувається». І під приводом того, що Путін прийняв двох зачудованих американських гостей, голуби миру махають крилами на Червоній площі або над головами «корисних ідіотів» Кремля на Заході. Убогий мир. Убога дипломатія, яка доходить до того, що плутає човник із рухом. Це — ті самі люди, які пояснювали нам, що Путін не вторгнеться в Україну, потім — що він переможе за три дні, потім — що санкції ні до чого не призведуть, і, нарешті, — що озброєння українців може лише принизити велику й непереможну Росію. Але, по правді кажучи, у Москві нічого не сталося. Там лише спробували видати агресора за партнера, а виснаження України перетворити на привід для її розграбування. Задоволений один Віткофф: «Мені дуже сподобався поїзд! Це нагадало мені про поїздки до бабусі у Флориду!». Справжній мир не має нічого спільного з цим жалюгідним цирком. А найнагальніше на даний момент — це врахувати ті фактори, без яких нам перетворять врегулювання на нескінченний коловорот посланців! Путін свою ставку програв. Його армія стоїть на місці, кожний крок вперед вартує їй жахливих людських втрат, і за майже п'ять років вона завоювала лише 1 % території, на яку він мав претензії. Чи може він у такій ситуації чогось вимагати? Путін — людина, яка боїться. Боїться своїх прибічників. Боїться своїх олігархів. Боїться закінчити так, як Каддафі чи Калігула. Боїться свого китайського союзника, який будь-якої миті може відвернутися від нього. Боїться матерів солдатів, які вже не витримують стільки цинізму та брехні. Чи справді цей чоловік, цей господар Кремля, який щоночі мусить змінювати дачу, щоб його не вбили, має достатньо сил, щоб кинути виклик Європі та Америці? Хіба що вони самі на це не погодяться. Я не знайомий ані з Путіним, ані з російськими солдатами, виснаженими війною. Натомість я трохи знаю українських бійців на передовій. І трохи — їхнього головнокомандувача Зеленського. І я цілком упевнений, що вони занадто багато воювали й принесли занадто багато жертв, щоб прислухатися до «нової ідеї» (так висловився пан Віткофф), яка змусила б їх одним розчерком пера віддати території, які вони захищали зі зброєю в руках і де загинуло так багато їхніх побратимів. Висновок. Він може шокувати ніжні душі. Але на цьому етапі завершення цієї війни дипломатичним шляхом не станеться. Є конфлікти, які завершуються за столом переговорів. Але є й такі, де стіл з'являється лише після того, як імперський режим усвідомить, що він програв. Саме це сталося в Німеччині в 1945 році. Або в 1995 році в Сербії. Отож саме це станеться з Росією: дипломати візьмуться до роботи лише тоді, коли так чи інакше правда з поля бою дійде до кабінетів Кремля. А до того часу зима буде страшною, і потрібно допомагати Україні вистояти.