Василь Вітер: «Без Просвіти неможливе відродження національної культури»

— З чого почалося життя серіалу? — Виник він доволі цікаво. Я тоді викладав режисуру у майстерні Миколи Івановича Мерзлікіна в Національному університеті театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого. А на режисерському курсі був студент Олег Туранський. Він зняв невеличкий фільм-притчу по віршах Тараса Шевченка, про перше дитяче кохання Кобзаря, яке було оспівано в його поезії. У цьому фільмі знялася студентка Наталка Сопіт. Коли мені показали цей фільм, то я сказав, що це може бути цікавим проєктом. Запропонував створити фільми про видатних людей, які зробили щось хороше для становлення України і запам'яталися в історії. І щоб все це було через приватні історії життя тієї чи іншої видатної особи. Свій перший фільм на 14 хвилин зробили з Наталкою Сопіт, яка на той час вже завершила навчання в нашому університеті в майстерні відомого актора Тараса Денисенка. Розповіли у ньому про кохання Тараса Шевченка та княгині Репніної. Це був 2005 рік. Запропонували цей фільм кільком телевізійним каналам. На той час українське телебачення було просто переобтяжене якимись російськими знаменитостями. І жодного українського героя там не було. Це нас просто гнітило. Проте відгукнувся «5-й канал». Власне з того часу ми почали знімати, шукали спонсорів, меценатів. Щоб підтримати цю ідею «5-й канал» запропонував нам виходити з цими фільмами два рази на місяць. В один і той самий час мало бути продовження. Я був генеральним продюсером цього проєкту, згодом також долучився до режисури. Всі фільми створювали разом зі вже згаданою Наталкою Сопіт, бо вона дивовижна актриса. Вміє чудово перевтілюватися. Ніби нічого не міняється, а ти розумієш, що це вже якась інша людина, інший персонаж. Це феноменальна акторська здатність. На «5-му каналі» вийшло спочатку вісім фільмів. Ми вирішили продовжувати цю справу, що й робимо вже 21-й рік. — Чого вдалося досягти за цей час? — У нас дуже багато фільмів, зняли їх про більш ніж сто героїв. Вони різні за хронометражем. Спочатку знімали фільми по 15 хвилин, такі були вимоги телебачення. А потім стали робити і повнометражні стрічки. Такі як «Богдан Хмельницький», «Іван Мазепа», «Ольга Кобилянська», «Микола Лисенко», «Василь Стефаник», «Михайло Грушевський», «Симон Петлюра». Отож, «Гра долі» почала підтримувати повнометражний формат. Цей проєкт став пізнаваним. А в сучасних медіа пізнаваність проєкту це і графіка, і музика, і ведучі. Вони важливі тому, що на них відгукується глядач. За ці роки оформилася наша аудиторія. — Також знімали фільми і про російських письменників. Як оцінюєте їх з позицій сьогодення? — У нас були фільми про Купріна і Булгакова. Робили їх виходячи з того, що ці люди сталися як особистості саме в Україні. Сьогодні багато говорять про Булгакова. Це особистість як бентежить нас своїм українофобством, яке просочується через його твори. Це відчутно. Але на той час ми просто розглядали його приватне життя. Драму з першим коханням - Тетяною Лаппою, яку він зрадив і поїхав до Москви. Нас цікавила саме ця драма. Ми говоримо й про те, що Булгаков дуже хворів. Почав вживати великі дози морфію і був залежним від цього препарату. Все це деталі особистого життя, які на той час здавалися нам доволі цікавими. Хотіли показати письменника не як ікону, а як людину зі своїми вадами, своїми драмами. І, відверто кажучи, ми більше розповідали про Тетяну Лаппу, ніж про самого Булгакова. — Багатьом глядачам запам'ятався закадровий голос. Хто це? — Голос за кадром у 80 чи навіть більше відсотків був актора Тараса Денисенка. Він був сином відомого режисера Володимира Денисенка, викладав у Наталки Сопіт. Я був знайомий з Тарасом, коли той ще був школярем. Надзвичайно талановитий і цікавий актор. У нього були ролі, які запам'ятовуються назавжди. Так само як Наталка перевтілювалася на екрані, так і Тарас міг зробити щось неймовірне. Одна справа читати за кадром вірші Володимира Сосюри чи листи Максима Рильського, а інша — читати переписку Івана Мазепи з Мотрею Кочубеївною. Це листи барокового стилю. Там своєрідна стилістика. І він це робив таким чином, що все ставало зрозуміло за допомогою відчуттів. Стильові нюанси йому давалися легко. Це була школа для всіх нас, які працювали з ним у той час. Ми писали сценарії до багатьох фільмів, брали цитати, дошліфовували. Але одне діло написання, а інше коли це втілюється і стає зрозумілим та чуттєвим для глядача. Що людина переживала, коли писала листи чи якісь твори. Таким був Тарас Володимирович Денисенко. Дуже шкода, що він рано пішов від нас. І коли вже Тараса не стало, ми звернулися до кількох інших акторів, які озвучували наші фільми. Два роки працювали з актором і режисером Василем Шандро. А зараз існуємо в іншому вимірі без Тарасового голосу. — Хто ще причетний до створення цього проєкту? — Крім Наталки Сопіт, яка є незмінною ведучою проєкту, можна загадати Олега Туранського, який це проєкт починав. Цілий ряд фільмів як сценарист і режисер створив Василь Образ. Загалом фільми знімали 5 режисерів. А ще Галину Криворчук, яка в усіх фільмах була продюсеркою. Це людина фантастичної волі. На її великій любові до цього проєкту він і тримається. Були моменти, коли не мали грошей, виникали якісь інші проблеми. Вона завжди вміла знаходити кошти і вигравати ґранти, при чому і українські, і європейські. Також хотів би згадати тих людей, які вже від нас пішли. Це перший оператор-постановник Георгій Кривошеєнко. А ще асистентка режисера Галина Моргун. Зараз у «Грі долі» працює молода команда операторів. Серед них — Арсеній Бортник, який вчився у Георгія Кривошеєнка. У нього досить сучасний підхід. Змінюється технічно і технологічно сам формат «Гри долі», вона оновлюється стилістично іншою — сучаснішою. У деяких проєктах працюємо з художниками-постановниками і художниками по гриму. А головне — що з того часу у нашого проєкту з'явився незмінним слоган — «Кохання змінює світ». Він народився, коли ми знімали трейлей для першого ґрантового сезону УКФ в 2018 році, коли започаткували свій однойменний YouTube-канал (https://www.youtube.com/@hradoli7052). Крім цього не можу не згадати нашого партнера — музичну бібліотеку De Wolfe Music у Лондоні. Вона має більш ніж столітню історію і є певним музичним архівом з європейської музики. Ми з ними співпрацюємо і завжди знаходимо адекватні рішення на запити в оформленні звукового ряду наших фільмів. — Здається у фільмах останніх років Ви стали приділяти більше уваги крім особистого життя митців ще й тим історичним обставинам, в яких вони жили і творили. — Саме так і є. Ми думали про це з самого початку. Людина жила в певних історичних умовах. І це умови не тільки історичні, а ще й політичні та світоглядні. Але оскільки у перших фільмах був дуже короткий хронометраж (12−15 хвилин), у нас не було часу, щоб відтінити тло, в якому діяв наш герой. Для того, щоб це тло стало певною метафорою, певним образом, навіть атмосферно. Думаю сьогодні це вдається. І для нас це дуже важливо. — Змінився сам формат фільмів? — Перші стрічки були зняті екраном 3×4. Зараз ми перейшли на широкоекранний формат. Тому, що все телебачення стало широкоекранним. Якщо спершу фільми знімали на аналогових відеокамерах, то зараз це сучасні цифрові відеокамери. Також працюємо у цифровому звукозабезпеченні. В основному наші фільми зараз робить звукорежисер Матвій Тебешевський. Звісно, працюємо і з комп'ютерною графікою. Думаю, що буде ще багато чого мінятися, бо в сучасних умовах не можна обійтися без штучного інтелекту. А оскільки ми маємо справу з архівними фотографіями і якісно недосконалими кінозйомками (може бути стара, затерта кіноплівка), програми зі штучного інтелекту можуть зробити ці зйомки якіснішими. Можна навіть кинутися в колір, робити цікаве пластичне рішення. Але ми поки думаємо, чи варто це робити, якщо говоримо про історію якоїсь людини, що жила на початку ХХ століття, коли вже було кіно. І ми знаємо, що тоді були тільки чорно-білі кінозйомки. Чи потрібно це робити з точки зору естетики та стилістки? У кожному конкретному проєкті треба вирішувати окремо. Кожен проєкт нам диктує жанр і стилістику. Ми не робимо все в одному стилістичному і жанровому ключі. Якщо знімаємо про коміка Яковченка, то це одна подача, а якщо про Мазепу, то зовсім інша. Тому, що це герой, який зробив великий внесок в історію України як державотворець і політик. Крім того він ще був поетом і меценатом. Існує так зване мазепинське бароко. Бо Мазепа долучився своїм коштом до будівництва храмів, церков. І це закодовано в самій архітектурі. — Деякі крайні фільми зняті у формі діалогів. — Ми на це вийшли зовсім несподівано. Коли почалася повномасштабна війна і припинилося будь-яке фінансування, щоб не зупинятися проєкт вирішили звернутился до форми діалогів між двома ведучими у кадрі. І тому у нас з'явився формат відеоподкастів «Гра долі. Врятовані дублі». Тут Наталка Сопіт ведуча і я, як режисер та автор багатьох сценаріїв. Ми говоримо про те, що не увійшло до фільмів, які глядач вже бачив. І коли робили такий формат про Миколу Лисенка, Івана Мазепу, Михайла Старицького, то побачили, що такі діалоги цікаві для глядача. Це фактично була студійна зйомка. Доповнювали певними зображувальними елементами — частинами тих фільмів, про які говорили. Довгий час лежав нереалізованим сценарій про Тараса Шевченка. Хотіли знімати ще до 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича. На жаль, не отримали ніякої підтримки. А сценарій доволі великий. Мало бути 20 серій по 30 хвилин. Планували, що будемо їздити по місцях, де відбувалися ці події. Але почалася війна, і вже ні про які поїздки за межі України не можна було говорити. І тоді вирішили це зробити в абсолютно камерній формі. Вийшов формат ігрового відеоподкасту — «Тарас бентежний», де ми з Наталкою Сопіт вдвох прочитали спогади, листування і вірші самого Шевченка. Отримали багато відгуків. Всі 28 серій були опубліковані на YouTube-каналі «Гра долі», де їх можна передивитися. Тут прослідковується весь життєвий шлях Тараса Григоровича. Вирішили не зупинятися. Продовжуємо й надалі з цим експериментувати. — Чи не звертилася Ви до Міністерства освіти і науки України, аби використовувати фільми серіалу «Гра долі» на уроках української літератури? — Це відкрита рана. Ми зверталися і до Міністерства культури і Міністерства освіти. Не можу навіть порахувати скільки разів. До нас долучилася головний редактор журналу «Кіно-театр» Лариса Брюховецька. Не говорили навіть про те, що нам потрібні гроші для нових фільмів. Просили надрукувати певну кількість DVD дисків. Потім, коли вже з'явилися цифрові технології, знайти можливість, аби ці фільми передавали для шкіл і філологічних відділень університетів — адже вони у вільному безкоштовному доступі. Це могла б бути частина уроків чи лекцій. Але у відповідь завжди лише мовчання. Безпосередньо до нас зверталися школи, громадські організації. Та ми не могли задовольнити таку кількість звернень. Та й кадрів у нас для цього не було. — Один з Ваших нових проєктів присвячений поемі Івана Котляревського «Енеїда». — Ідея цього проєкту виникла доволі давно. Ще у студентські роки був захоплений поемою «Енеїда». Думав зробити кіно або поставити на театрі. Вона жила в мені доволі довго. А стала більш-менш реальністю, коли я розказав своїм колегам на студії «ВІАТЕЛ», що я випадково набрів на книжку «Енеїда», яка була видана «Видавничим домом «Школа». І мене там вразили малюнки — ілюстрації художника Віктора Єременка. І коли побачив ці малюнки, то зрозумів, що ми можемо за невеликі кошти зробити щось цікаве для глядача. Цей задум теж довго зрів. Вже навіть зняли фільм про Івана Котляревського, в якому з дозволу видавництва частково використали ці малюнки. Врешті з'явився ґрант в межах міжнародної програми House of Europe («Дім Європи»). Ми планували зняти трихвилинний тизер «Енеїди». Це, звичайно, дуже мало. І ми з колегами долучилися до того, щоб вкласти частину коштів студії «ВІАТЕЛ» і зробити пілотний проєкт на 30 хвилин. Здійснили його у минулому році. Цей проєкт і зараз можна побачити на YouTube. Продовжили проєкт та повну відеоекранізацію поеми (зйомки якої тривали влітку 2026 року) завдяки ґранту від о Українського культурного фонду (УКФ) в межах конкурсної програми «Мистецтво в кадрі». Зараз перебуваємо у періоді постпродакшен — завершуємо монтаж. Всього буде сім серій. Прем'єра відбудеться в Будинку кіно. Вважаю зустріч з глядачем дуже важливою, можливо це найважливіше для нас. Також «Енеїду» покажуть «5 канал» та телеканал «Ентер-фільм». На жаль не вийшли проєкти про Володимира Великого, Олену Пчілку, Панаса Мирного та Данила Демуцького. Адже у 2022 році всі проєкти Українського культурного фонду з відомих причин відмінили. - Що Ви хотіли б сказати на завершення нашої розмови? - Просвіта — це велике діло. Просвітою займаємося й ми у проєкті «Гра долі». Відчуваємо настільки це важливо і настільки це непросто у наших умовах. На жаль, Просвіта ніколи не мала легкого шляху. Але без Просвіти неможливе відродження національної культури і культури взагалі. Без культури і без Просвіти ми не можемо статися ні як нація, ні як держава. Як казав колись Уїнстон Черчіль: «А за що ми воюємо, якщо не захищаємо культуру?»