Переговори заради переговорів – чому візити Віткоффа не змінюють позицію Путіна

Батько човникової дипломатії Генрі Кіссінджер, мабуть, уже давно відмовився б від свого дітища, спостерігаючи за хаотичною метушнею своїх нащадків, які другий рік поспіль ведуться на неприховані трюки колишнього КДБіста. Взагалі, спіймав себе на думці, що все це дедалі більше нагадує презентацію не оригінального стартапу без зрозумілого плану реалізації. Чого хочуть сторони, загалом зрозуміло, з формою теж начебто все ясно. А от із суттю явно проблеми. По-перше, незрозуміло, чому Путін взагалі має змінити свої плани. Що саме повинно статися, аби дід вирішив, що продовжувати війну йому вже менш вигідно, ніж домовлятися? Можна розмовляти п'ять годин замість трьох, але поки в Кремлі впевнені, що можуть бити частіше, просунутися далі і за кілька місяців отримати більше, усе це справді виглядає як історія заради автографа та спогадів на пенсії. По-друге, існує повірʼя, що посередник має бути або нейтральним, або принаймні мати важелі впливу на обидві сторони переговорів. Чим США можуть впливати на Україну, ніхто не приховує - зброя, розвідка, ППО та політична підтримка роблять нас значно чутливішими до американського тиску. А от які важелі впливу американці мають на Путіна і чи хочуть/зможуть вони ними скористатися, поки не дуже очевидно. За такого дисбалансу виникає доволі неприємна механіка. Коли посереднику легше домогтися поступки від однієї сторони, природно виникає спокуса тиснути саме на неї, навіть якщо переговори зайшли в глухий кут через позицію іншої сторони. І по-третє, час. Вашингтону потрібен результат, і бажано швидко. Дональд Трамп сам зробив здатність швидко завершувати війни частиною власного політичного образу. До того ж тисне політичний календар, на носі проміжні вибори, а приблизно за рік почнеться президентська кампанія. Утім дедлайни посередника працюють лише тоді, коли їх спливу бояться усі сторони. Якщо одна зі сторін вважає, що час працює на неї, чужий поспіх перетворюється на її переговорний ресурс. І якщо Путін переконаний, що час грає на його боці, американський календар стає не інструментом тиску на Кремль, а перевагою Кремля за столом переговорів. Чим швидше Вашингтону потрібен результат, тим більше сенсу Москві тягнути час, продовжувати війну й чекати наступної пропозиції. Тому я б менше дивився на кількість візитів Віткоффа і частіше ставив собі питання, що після кожного такого візиту змінилося в розрахунках Путіна. Зараз відповідь виглядає доволі очевидною - нічого. На позицію Путіна поки більше впливають навіть не події на полі бою, а кадри палаючих НПЗ, складів і заводів, бажано видимі з вікон Кремля. Джерело: facebook.com/Mustafanayyem Поділитись публікацією: